Панас мирный морозенко краткое содержание
Обновлено: 07.07.2024
Тут можно читать бесплатно Морозенко - Мирний Панас. Жанр: Классическая проза. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mir-knigi.info (Mir knigi) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Все книги на сайте размещаются его пользователями. Приносим свои глубочайшие извинения, если Ваша книга была опубликована без Вашего на то согласия.
Напишите нам, и мы в срочном порядке примем меры.
Морозенко - Мирний Панас краткое содержание
Морозенко - Мирний Панас - описание и краткое содержание, автор Мирний Панас , читайте бесплатно онлайн на сайте электронной библиотеки mir-knigi.info
Морозенко читать онлайн бесплатно
- Спи, Пилипку, спи! Он чуєш, яке надворі схопилося! Гуркоче, гуде та виє… Розгулявся Морозенко! Нема Епкну старому дідузі: аж пищить усе, а він, немилосердий; давить… Знаєш Оленчикого Андрійка? Бкусив бідного за пальчик, аж ногтик побілів, пучка опухла. Тепер мати його і вовтузиться з ним: не знає, сердешна, яку йому пораду дати. Почне одтірать - Андрійко плаче: пальчик болить; давай хукати, оді-грівати, а хлоп'я ще дужче займається… А все через те, що не слухав матері. Мати казала йому: не ходи, синку, надвір - Морозенко лютує! - а він не послухав, пішов. От і вкусив його Морозенко за пальчик. А тепер обом лихо: Андрійкові лихо - пальчик болить, а матері друге - Андрійко нездужа!
Так звечора на Меланки казала Катря Зайчиха своєму семилітньому синові Пилипкові, забившися з ним від страшенного холоду аж за комин, у самий теплий куточок печі.
Було ще не пізно - тільки починало смеркати, а Катря вже зовсім на піч забралася, не знати від кого й задля чого сінешні двері закрутила, хатні защіпну-ла, сняла невеличкий каганчик з полиці, засвітила й мерщій побралася з сином на піч, захопивши й світло з собою.
Череп'яний каганчик, що вилупила його Катря з розбитого кашника, з каплею рижієвої олії ка дні, ледве блимав у темному кутку своєю сизою горошиною на кінці гної; пузатий коган заслоняв той підсліпий світ від хатнього мороку; на печі хоч сякпй-такпй світ борюкався з темнотою; зате хату окривали непроглядні покзрки… Видно, світ неохочий заглядати з темні пристановища. де ховаються злидні від холоду! Та й що там було освічувати! Хатні голі стіни - полупані, мороз погпступаз па їх сизим інеєгуі; чорні двері роз-малюзаг пін бічимп візерунками, а па шиках повимуровуваз цілі барани криги; тала та крига помалу спускалася по стінах аж до долівки чорними потьоками… В кутку лід божницею замість стола стояла узесенька примостка на чотирьох паколах, убитих в землю. Не лежало на тій примостці, як у добрих людей буває, ні хліба шматочка, ні солі дрібочка; на двох голих дошках тієї примостки чорніли тільки дірки, де були колись сучки, що повигнивали та повипадали. А вгорі з кутка виглядав невеличкий образ - не знать, святого чи святої, бо на йому малюнок потемнів, позлущувався, одні тільки чорні очі сумно визирали з пожовклого обличчя, немов скаржилися на холод та голод, що доводилося терпіти хазяїнам хати… А насупроти столу, між череватою пічкою й другою стіною, притулився піл з чотирьох тоненьких драни-чок, таких хистких, що вони хиталися та вгиналися й тоді, як хто до їх підходив, немов перестерігали не накладувати на їх нічого, щоб, бува, не проломилися. Та на їх і не лежало нічого - пустісінькі та голісінькі, як і та гола та дебела жердка, що висіла в кутку над полом. І навіщо її там привішено? Удень, правда, на їй бовталося лихе ряденце, а на ніч вона зоставалася голою дровенякою, причепленою наче на те, що коли кому заманеться, було б де повіситись. І диво дивне! - як се Катрі ніколи не западала така лиха думка, коли кругом неї було таке убожество непроглядне, нужда та недостача безмірні, холодні та голодні злидні.
Одначе то б було ще дивніше, якби в Катриній голові заклюнулась така чорна думка вночі на Меланки, якраз перед Василем! Всякому звісно, що в ту ніч старий рік кінчається, а новий зачинається. На віки вічні старий зникає, занесе з собою і добре й лихе, приховає пережите й перемучене і стражданням закручене; а коли що й зоставить у людській схованці-споминці, то все ж то буде не кипуче життя-страждання, а тільки спогадка про його, не живе в'їдливе лихо, а тільки його холодна облуда. Натомість Новий рік прийде, нові надії принесе з собою, а за ними, може, хоч невелику крихітку щастя. Та багатому багато його треба, а бідному й то гаразд, коли буде що на завтра кусати, буде чим забезпечитись від холоду!
У Катрі всі ті запаси якраз на Меланки вийшли. Ще з осені вона з ними тяглася та держалася, скупилася і хлібом, і топливом, думала перехопитись через зиму. Та ба! Об різдві вона побачила, що не тільки через зиму, а хоч би через святки перехопитись… "Тільки б через святки! - дума.- А там робоча пора настане. У багатих людей назбирається немало чорної одежі, поношеного білля, треба його попрати. Піду до кого, або хто покличе - може, хоч на хліб перепаде! А може, в кого трісочок або кізячків випрошу, буде чим у хаті прокурити. Так і перетягну через зиму,- аби через свята!"
І ось сьогодні вдень Катря послідню мисочку борошенця витрусила, щоб спекти сяку-таку перепечайку, посліднє полінце спалила, щоб спекти її, послідній бурячок у борщ покришила, послідню пучку солі в його вкинула… "Очистилася! Зовсім очистилась. Назавтра хоч і в рай святий, то чиста!" - думала Катря, пораючись біля печі.
Поки серед череню лежало трухле полінце, дожидаючи підпалу, Катря була ніби покійна. Правда, чорні думки й тоді вже снували по її обличчю, нерадісно світили карими очима. А як вона запалила останнє полінце, як огненні язики охопили його кругом, то їй здалося, буцімто її серце горить-палає. А як почав борщ укипати, то в її серці такі кип'ятки піднялися, що як вона не кріпилася, а не видержала…
- Пилипку! Синочку мій! Що ми будемо завтра їсти! - скрикнула вона, і гарячою течією гірких сліз полилися ті кип'ятки з очей додолу…
Пилипко підскочив до матері, припав до її обличчя й тихо промовив:
- Цить, мамо, цить! Завтра, мамочко. Новий год… Я завтра піду до хрещеного батька посипати… Дасть мені батько сороківку грошей, а дядина велику паляницю, ще й ковбасу на придачу… От й буде нам що їсти. А на гроші топлива купимо… багато-багато, щоб на всю зиму стало!
Катря втихомирилася. Та як же було й не втихомиритися, коли син обіцяє такі багаті приноси?
А Пилипко, як тільки знову заклопоталася мати, вже й з хати махнув.
- Куди ти, розхристаний та неодягнений? Мороз надворі лютий! - крикнула вона йому наздогінці.
- Я на хвилиночку, мамо… Я зараз і вернуся.
Справді, Пилипко не забарився. Вскочив у хату, як пуп, синій, зубами цокоче.
- А що, не я тобі казала: не йди! І куди ти ходив?
- Я за пашнею, мамочко, бігав.
- За пашнею. Сусідній хлопець обіцявся пашні на посипання дати. Я до його бігав. Ось вона, так з рукавичкою й оддав,- хвалиться син, показуючи матері рукавичку.- Та тут, мамо, не тільки пашня, і горох є, і квасоля - всього насипав Федір!
Панас Мирный - Гулящая краткое содержание
В глухой деревушке, затерявшейся на просторах Российской империи, словно весенний цветок расцвела девичья краса Христины. А это дар, но дар нелегкий и опасный. Красивую девушку подстерегают тысячи соблазнов, а если она к тому же бедна и одинока, то избежать их ей во сто крат труднее. Ни один мужчина не может устоять перед Христиной, волею судьбы покинувшей родное село и оказавшейся в губернском городе. Много горестей и совсем мало радостей, которым так радовалась ее чистая, наивная душа, выпало на ее долю. Жизнь Христины словно падающая звезда мелькнула на темном небе, чтобы, просияв на миг, раствориться во мраке.
Гулящая - читать онлайн бесплатно полную версию (весь текст целиком)
Христя кинулась было во двор – и погрузилась с головой в снег. Приська стала ее вытаскивать; поднялся крик, гам. С соседних дворов доносился такой же шум: и там было не лучше. На улице кто-то кричал, ругался. где-то хохотали. И смех и грех. Насилу выбралась Христя из сугроба, но в другой раз попыталась пробраться и снова увязла.
– Нет, не так, – говорит Приська. – Давай корытом снег выгребать.
Взяли корыто. Вокруг хаты был свободный проход; между сугробами тоже виднелись просветы – туда сносили снег. Насилу пробрались к соломе. Ворохов пять натаскала Христя в хату. Приська совсем выбилась из сил, лежала на полу и стонала. Топливо достали, теперь бы надо в погреб пробиться. Попыталась снова Христя – нет, не суйся!
– Да ну его, этот погреб! Еще немного бураков осталось – сварим борщ; пшено тоже есть, на кашу хватит, – решила Приська. – А что картошки нет – уж так и быть!
Христя затопила печь, солома сразу запылала, и дым повалил в хату.
– И трубу занесло. Вот беда! – Едва произнесла Христя эти слова, как из дымохода вывалилась целая охапка снега. Христя торопливо вымела его в сени. Дым начал клубиться над шестком, ища выхода; из трубы еще выпал замерзший снег; его сразу вынесло наружу. Слава Богу! Солома запылала жарко-жарко.
Пока Приська приходила в себя, Христя готовила обед. Сноровистая эта Христя, золотые у нее руки! Не мешкая, она сварила борщ. Задвинула печную заслонку, и стало тепло в хате. А на дворе опять творилось такое, что просто беда!
Солнце, показавшееся с утра, снова спряталось за тучи; зеленые и мрачные, они обложили все небо. Ветер с часу на час крепчал, рвал снег с земли, крутил его во все стороны, вздымал белые вихри. Вокруг хаты словно сто коней плясало; тарахтело на чердаке, завывало в трубе. Хорошо тому, кто теперь дома, у теплого очага! А каково тем, кто в поле, в пути!
Сердце Приськи заныло. Она сегодня ждала Филиппа. Он, верно, выехал утром. Не дай Господи не найдет пристанища! Занесет его снегом, душу заморозит навеки.
Приська еле ходила по хате, бледная, мрачная, и непрерывно стонала. Долго не садилась обедать, все ждала – вот-вот приедет. Потом пообедали – Филиппа все не было. Уже стало вечереть, а его нет. Невеселые думы копошились в голове Приськи.
– Что-то отца нет. Не дай Господи в поле захватит такое. – сказала Христя.
Приська чуть не вскрикнула. Слова дочери ножом полоснули по сердцу. Ветер сердито рванул так, что кровля затрещала, застучало в окна, заскулило в трубе тонко и жалобно – сердце у Приськи захолонуло.
Ночь спустилась на землю, серая, неприветливая ночь. Сквозь замерзшие стекла окон еле пробивался свет; в углах хаты сгустились тени, и вся она погрузилась в густой сумрак.
– Зажги хоть огонь! – грустно промолвила Приська.
Христя зажгла маленькую коптилку и поставила ее на выступ печи. Подслеповато, чадя вовсю, горел фитилек; ветер гулял по хате; сизое пламя колыхалось во все стороны, словно умирающий мигал померкшими глазами. Христя взглянула на мать и испугалась; с почерневшим лицом сидела она на нарах, подогнув ноги и скрестив руки на груди; повязка на ее голове сбилась набок; серые космы волос свисали, как засохшие будылья кукурузы; длинная тень ее колыхалась на отсыревшей стене.
– Мама! – крикнула Христя.
Приська подняла голову, глянула на дочь, да с такой тоской и болью. Христю всю обдало холодом от этого взгляда.
– Такой ветер в хате! Не протопить ли? – спросила Христя.
– Как хочешь, – ответила Приська, и снова голова ее опустилась на грудь.
Христя затопила печь. Весело замелькали светлые огоньки на тонких стеблях соломы, золотые искры залетали на черные челюсти печи, весь пучок вспыхнул ярким пламенем; оно осветило хату, заблестело на замерзших стеклах и начало угасать. Христя подбросила соломы. еще. и еще. Снова высоко взвилось пламя, осветив хату. Темным призраком казалась при свете пламени фигурка Христи; круглое молодое лицо, как цветок, разрумянилось, глаза сверкали. Огненные блики падали на пол, скользили по стенам, добираясь к перекладинам на потолке. В углу на жерди висит одежда – свитки, юбки, – отбрасывая черную тень; под ее покровом сидит Приська в той же позе; отблески пламени скользят по ее лицу, одежде – ей все равно; сгорбленная, понурившись, она будто прислушивается к буре, которая так страшно гудит и воет за окном. И кажется ей, что-то шелестит там, кряхтит, скребется, стучит. Вдруг послышался голос человека.
– А буря какая, Господи! – промолвила Христя.
– Тсс. – крикнула Приська, подняв голову. Лицо ее ожило, в глазах блеснула радость.
– Эй! Слышите? – доносится голос со двора.
Приська вскочила и бросилась в сени.
– Ты, Филипп? – спрашивает она, глядя сквозь изгородь на занесенную снегом фигуру.
– Что это у вас стоит на дороге? – допытывается голос.
– Кто там? – встревоженно окликнула и Христя.
– Грыцько Супруненко, сборщик. Пустите в хату. Вот это да! Ну и замело!
С помощью Грыцька корзину отодвинули в сени, и все вместе вошли в хату. Грыцько саженного роста, да еще в бурке с капюшоном, головой касался потолка.
– Здорово! – сказал он, сняв вместе с буркой и шапку и обнажив густое руно поседевших волос на голове, длинное, суровое лицо, насупленные брови, здоровенные замерзшие усы.
– Здравствуйте, – ответила Приська.
– С тем днем, что сегодня!
– Вот тебе и на! На черта и лучше! А мне его надо. Где же он?
– Да как поехал на ярмарку еще в Варварин день, так и не возвращался, – вздохнув, говорит Приська.
– На черта и лучше! – повторил Грыцько.
– Что? Подушную! – грозно крикнул Грыцько, пройдясь по хате и ударив ногой об ногу.
– Не знаю, – помолчав, говорит Приська. – Когда вернется, скажу. Повез немного хлеба продать; если продал.
– Да я эту песню всюду слышу, – перебил ее Грыцько. – Черт понес их на ярмарку! А тут житья не дают: иди да иди! По такой погоде. ххе!
– Что же им так приспичило? – спрашивает Приська.
– Бог их знает. Вот несчастье. – почесывая затылок, произнес Грыцько. – Они там на ярмарках гуляют, водку пьют, а ты тут ходи да кланяйся.
Приська молчала. Она хорошо знала этого Грыцька: не было более горячего человека во всем селе. Рассердить его – что раз плюнуть; а если рассердился, так пристанет, как репейник. Лучше уж молчать. Грыцько молча ходил по хате, потирал руки, бил сапогом об сапог.
– А теперь еще плестись к Гудзю! Весь свет, вишь, обнищал, – сердился Грыцько. – Душу за них, проклятых, заложи. Да хоть бы деньги давали.
– Что ж, если нет денег, – тихо говорит Приська, – разве б люди не рады были отдать? А если и заработать нельзя?
Выбрав категорию по душе Вы сможете найти действительно стоящие книги и насладиться погружением в мир воображения, прочувствовать переживания героев или узнать для себя что-то новое, совершить внутреннее открытие. Подробная информация для ознакомления по текущему запросу представлена ниже:
Морозенко: краткое содержание, описание и аннотация
Панас Мирний: другие книги автора
Кто написал Морозенко? Узнайте фамилию, как зовут автора книги и список всех его произведений по сериям.
Морозенко — читать онлайн ознакомительный отрывок
- Спи, Пилипку, спи! Он чуєш, яке надворі схопилося! Гуркоче, гуде та виє… Розгулявся Морозенко! Нема Епкну старому дідузі: аж пищить усе, а він, немилосердий; давить… Знаєш Оленчикого Андрійка? Бкусив бідного за пальчик, аж ногтик побілів, пучка опухла. Тепер мати його і вовтузиться з ним: не знає, сердешна, яку йому пораду дати. Почне одтірать - Андрійко плаче: пальчик болить; давай хукати, оді-грівати, а хлоп'я ще дужче займається… А все через те, що не слухав матері. Мати казала йому: не ходи, синку, надвір - Морозенко лютує! - а він не послухав, пішов. От і вкусив його Морозенко за пальчик. А тепер обом лихо: Андрійкові лихо - пальчик болить, а матері друге - Андрійко нездужа!
Так звечора на Меланки казала Катря Зайчиха своєму семилітньому синові Пилипкові, забившися з ним від страшенного холоду аж за комин, у самий теплий куточок печі.
Було ще не пізно - тільки починало смеркати, а Катря вже зовсім на піч забралася, не знати від кого й задля чого сінешні двері закрутила, хатні защіпну-ла, сняла невеличкий каганчик з полиці, засвітила й мерщій побралася з сином на піч, захопивши й світло з собою.
Череп'яний каганчик, що вилупила його Катря з розбитого кашника, з каплею рижієвої олії ка дні, ледве блимав у темному кутку своєю сизою горошиною на кінці гної; пузатий коган заслоняв той підсліпий світ від хатнього мороку; на печі хоч сякпй-такпй світ борюкався з темнотою; зате хату окривали непроглядні покзрки… Видно, світ неохочий заглядати з темні пристановища. де ховаються злидні від холоду! Та й що там було освічувати! Хатні голі стіни - полупані, мороз погпступаз па їх сизим інеєгуі; чорні двері роз-малюзаг пін бічимп візерунками, а па шиках повимуровуваз цілі барани криги; тала та крига помалу спускалася по стінах аж до долівки чорними потьоками… В кутку лід божницею замість стола стояла узесенька примостка на чотирьох паколах, убитих в землю. Не лежало на тій примостці, як у добрих людей буває, ні хліба шматочка, ні солі дрібочка; на двох голих дошках тієї примостки чорніли тільки дірки, де були колись сучки, що повигнивали та повипадали. А вгорі з кутка виглядав невеличкий образ - не знать, святого чи святої, бо на йому малюнок потемнів, позлущувався, одні тільки чорні очі сумно визирали з пожовклого обличчя, немов скаржилися на холод та голод, що доводилося терпіти хазяїнам хати… А насупроти столу, між череватою пічкою й другою стіною, притулився піл з чотирьох тоненьких драни-чок, таких хистких, що вони хиталися та вгиналися й тоді, як хто до їх підходив, немов перестерігали не накладувати на їх нічого, щоб, бува, не проломилися. Та на їх і не лежало нічого - пустісінькі та голісінькі, як і та гола та дебела жердка, що висіла в кутку над полом. І навіщо її там привішено? Удень, правда, на їй бовталося лихе ряденце, а на ніч вона зоставалася голою дровенякою, причепленою наче на те, що коли кому заманеться, було б де повіситись. І диво дивне! - як се Катрі ніколи не западала така лиха думка, коли кругом неї було таке убожество непроглядне, нужда та недостача безмірні, холодні та голодні злидні.
Одначе то б було ще дивніше, якби в Катриній голові заклюнулась така чорна думка вночі на Меланки, якраз перед Василем! Всякому звісно, що в ту ніч старий рік кінчається, а новий зачинається. На віки вічні старий зникає, занесе з собою і добре й лихе, приховає пережите й перемучене і стражданням закручене; а коли що й зоставить у людській схованці-споминці, то все ж то буде не кипуче життя-страждання, а тільки спогадка про його, не живе в'їдливе лихо, а тільки його холодна облуда. Натомість Новий рік прийде, нові надії принесе з собою, а за ними, може, хоч невелику крихітку щастя. Та багатому багато його треба, а бідному й то гаразд, коли буде що на завтра кусати, буде чим забезпечитись від холоду!
У Катрі всі ті запаси якраз на Меланки вийшли. Ще з осені вона з ними тяглася та держалася, скупилася і хлібом, і топливом, думала перехопитись через зиму. Та ба! Об різдві вона побачила, що не тільки через зиму, а хоч би через святки перехопитись… "Тільки б через святки! - дума.- А там робоча пора настане. У багатих людей назбирається немало чорної одежі, поношеного білля, треба його попрати. Піду до кого, або хто покличе - може, хоч на хліб перепаде! А може, в кого трісочок або кізячків випрошу, буде чим у хаті прокурити. Так і перетягну через зиму,- аби через свята!"
І ось сьогодні вдень Катря послідню мисочку борошенця витрусила, щоб спекти сяку-таку перепечайку, посліднє полінце спалила, щоб спекти її, послідній бурячок у борщ покришила, послідню пучку солі в його вкинула… "Очистилася! Зовсім очистилась. Назавтра хоч і в рай святий, то чиста!" - думала Катря, пораючись біля печі.
Панас Мирный - автор 25 книг. Из известных произведений можно выделить: Разве ревут волы, когда ясли полны, Гулящая, Хiба ревуть воли, як ясла повнi?. Все книги можно читать онлайн и бесплатно скачивать на нашем портале.
В настоящее издание вошел социально-психологический роман Панаса Мирного "Разве ревут волы, когда ясли полны?", центральными темами которого стали капитализация и классовое расслоение деревни.
В глухой деревушке, затерявшейся на просторах Российской империи, словно весенний цветок расцвела девичья краса Христины. А это дар, но дар нелегкий и опасный. Красивую девушку подстерегают тысячи соблазнов, а если она к тому же бедна и одинока, то избежать их ей во сто крат труднее. Ни один мужчина не может устоять перед Христиной, волею судьбы покинувшей родное село и оказавшейся в губернском го.
Читайте также: